Як не люблю – так хочу!

Як не люблю трупарні постсовкових музеїв, так хочу музеїв живих. Таких, де експонатів можна й бажано торкатися, де навіть без твоєї участі все рухається, змінюється і показує частину живого життя прямо тут, у режимі онлайн. Ба більше: мріється, щоб вони були мандровані - хай не цілі музеї, бодай їхні філії колесили би містами, містечками й навіть селами, як луна-парки. А що? Заїжджі атракціони приваблюють адреналіном, зоопарки на колесах - цікавими тваринами, а віджилі вже вагони-клуби (було й таке) збирали глядачів на відики (в моєму дитинстві сюди входило індійське кіно, бойовики з Брюсом Лі та іноземні мультики). Чим музеї-іграшки, музеї-механізми, музеї одного винаходу гірші? Я би не пропустила жодного, якщо би це були не малюнки й таблиці, а живий механізм, «із плоті й крові», хай навіть у межах невеличкого вагончика чи автомобільної фури.

Щось таке намріялося, поки ми поверталися з екскурсії одним із млинів на річці Рось. Борошно, багато борошна, шум електродвигуна, шум Росі за білими вікнами, вогкі стіни майже фортечної будівлі ХІХ століття, дерев’яні сходи й підлога, приводи й ремені різних розмірів - три поверхи щастя і клейстер (дощ+борошно) на куртках. А ще запах і відчуття свіжозмеленого борошна на пальцях...

Та почати, як не дивно, треба було з телебачення. Як я не люблю телик (не просто не дивлюся - взагалі не тримаю вдома), так хочу цікавих, спонукальних проектів. Спонукальних - у тому сенсі, що після них хочеться щось змінювати, кудись їздити, чимось займатися. Це я до того, що спочатку наша екскурсія була... телевізійною програмою. Правда, для мене вона відкрилася з точністю до навпаки: я програми не бачила, але тепер намірилася подивитись усі її випуски (інтернет мені в поміч).

А тепер пофантазую. Остогидла «культура» на телебаченні (розмови про неї вже набили оскомину) не конче мусить бути дотаційною. Уявімо таку собі неприбуткову організацію (мета діяльності - ну, приміром, культурно-просвітницька), яка засновує який-небудь, скажімо, Національний географічний канал.

Цей телеканал, згідно з метою своєї діяльності, розповідає глядачам про найдивовижніші куточки України (або й світу, насправді тема невичерпна). Робить це цікаво, сучасно і за всіма вимогами жанру. Але цим її діяльність не обмежується. Наша неприбуткова організація, крім того, випускає друковану й відеопродукцію (книжки, журнали, ді-ві-ді, та чого там - розробляє комп’ютерні ігри відповідної тематики й спрямування), а також (!) влаштовує інтерактивні шоу, таку собі суміш «Караоке на майдані» й «Галопом по Європах», «Форту Буаяр» та «Акул бізнесу»...

Ба більше: організовує експедиції, екскурсії, квести, турніри (онлайн та офлайн). І все це - під упізнаваною маркою Національного географічного каналу (до речі, й сама наша організація може бути яким-небудь Національним географічним товариством абощо). І головне: не забуваймо про рекламу й спонсорство в межах етики, здорового глузду й закону :). Схема зрозуміла: спонсори - призи - зацікавленість аудиторії - рейтинги - рекламодавці - гроші - можливості - нові якісні програми - глядачі... (Звісно, це спрацює за умови, що гроші йтимуть на розвиток, а не в кишеню.) Чим не громадське телебачення?

Знаю, що фантазії, знаю. Але все ж таки. Як не канал - так хоч програма, а?